Постанова КЦС ВП від 20.09.2018 року

Історія справи

Державний герб України

Постанова

Іменем України

20 вересня 2018 року

м. Київ

справа № 1319/5548/2012

провадження № 61-19603св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,

Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - Сихівська районна адміністрація Львівської міської ради,

відповідач - ОСОБА_4,

третя особа - Львівське комунальне підприємство «Житловик-С», Львівська міська рада, виконавчий комітет Львівської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 на рішення Сихівського районного суду міста Львова від 02 листопада 2016 року у складі судді Мички Б. Р. та ухвалу апеляційного суду Львівської області від

30 березня 2017 року у складі колегії суддів: Павлишина О. Ф., Мікуш Ю. Р., Ніткевича А. В.,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2012 року Сихівська районна адміністрація Львівської міської ради звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4, треті особи: Львівське комунальне підприємство «Житловик-С» (далі - ЛКП «Житловик-С»), Львівська міська рада, виконавчий комітет Львівської міської ради, про виселення.

Позовна заява мотивована тим, що на обслуговуванні ЛКП «Житловик-С», після ліквідації ЛКП «Новий Львів», знаходиться будинок АДРЕСА_7 у місті Львові.

Рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 09 березня

2007 року № 139 «Про надання гуртожитку для проживання сімей на АДРЕСА_7 статусу житлового будинку і передача його у власність територіальної громади міста Львова» вказаному будинку надано статус житлового. Ухвалою Львівської міської ради від 29 березня 2007 року № 721 «Про прийняття у власність територіальної громади міста Львова відомчого житлового будинку АДРЕСА_4 від виробничого об'єднання «Полярон» будинок АДРЕСА_4 у місті Львові прийнятий у власність територіальної громади міста Львова.

Працівниками ЛКП «Житловик-С» проведено обстеження квартири АДРЕСА_1 та встановлено, що дане житлове приміщення самовільно займає ОСОБА_4 Згідно довідки з місця проживання про склад сім'ї і прописки від 12 січня 2012 року № 87 у квартирі АДРЕСА_1 зареєстрованих осіб немає.

ОСОБА_4 вселився у дане жиле приміщення та проживає у ньому без законних на те підстав, ордер на дане житлове приміщення йому не видавався, договір найму з ним не укладався.

Рішенням громадської комісії з житлових питань при виконавчому комітеті Львівської міської ради по АДРЕСА_7 погоджено реєстрацію та укладення договору житлового найму з ОСОБА_4 на квартири АДРЕСА_5 Пунктом 2.3 рішення виконавчого комітету Львівської міської ради від 29 квітня 2011 року № 490 «Про завершення впорядкування проживання мешканців у будинку АДРЕСА_7», Сихівській районній адміністрації делеговано повноваження щодо завершення роботи з впорядкування проживання мешканців у будинку АДРЕСА_4 у місті Львові. ОСОБА_4 виділено громадською комісією з житлових питань квартири АДРЕСА_12 та самоправне зайняття ним квартири АДРЕСА_6 у вказаному будинку унеможливлює реалізацію житлових прав інших мешканців будинку, які зареєстровані та проживають у вказаному будинку.

За таких обставин Сихівська районна адміністрація Львівської міської ради, з урахування уточнень, просила виселити ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1.

Рішенням Сихівського районного суду міста Львова від 02 листопада

2016 року позовні вимоги задоволено.

Виселено ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради 107,30 грн судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у квартиру АДРЕСА_3 ОСОБА_4. вселився самоправно без відповідних дозвільних документів, а тому підлягає виселенню.

Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 30 березня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 відхилено.

Рішення Сихівського районного суду міста Львова від 02 листопада 2016 року залишено без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції.

19 квітня 2017 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5 через засоби поштового зв?язку подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Сихівського районного суду міста Львова від 02 листопада 2016 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 30 березня 2017 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не встановлено на яких саме підставах ОСОБА_4 та члени його родини проживають у будинку, а також на підставі яких доказів Сихівська районна адміністрація Львівської міської ради обґрунтовує свої позовні вимоги.

Твердження судів попередніх інстанцій про те, що ОСОБА_4 самоправно зайняв спірну квартиру не підтверджено жодними належними доказами.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення»

ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У квітні 2018 року касаційна скарга разом із матеріалами цивільної справи надійшла до Верховного Суду.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням виконкому Львівської міської ради від 09 березня 2007 року № 139 «Про надання гуртожитку для проживання сімей на АДРЕСА_7 статусу житлового будинку і передача його у власність територіальної громади міста Львова» гуртожитку для проживання сімей ВО «Полярон» на АДРЕСА_7 надано статус житлового будинку. На підставі ухвали Львівської міської ради від 29 березня 2007 року № 721 будинок АДРЕСА_7, прийнятий у власність територіальної громади міста Львова від ВО «Полярон».

Згідно довідки з місця проживання про склад сім?ї і прописки від 12 січня

2012 року № 87 у квартирі АДРЕСА_6 вказаного будинку зареєстрованих осіб немає. ОСОБА_4 проживає в ній без реєстрації.

ОСОБА_4 займає 3 кімнати № АДРЕСА_9, АДРЕСА_11 АДРЕСА_10 в яких проживають, окрім нього, дружина, донька та син без реєстрації. Зареєстрованим є лише відповідач ОСОБА_4 у квартирі АДРЕСА_8

Актами складеними комісією ЛКП «Новий Львів» від 17 січня 2012 року, стверджується, що у спірній квартирі проживає ОСОБА_4, йому вручалось попередження про необхідність звільнення самовільно зайнятої квартири, однак від підпису та одержання такого він відмовився та квартиру АДРЕСА_6 на АДРЕСА_7 у місті Львові не звільнив.

За приписами частини першої статті 58 ЖК Української РСР на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Відповідно до статті 61 ЖК Української РСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється за договором найму жилого приміщення, який укладається на підставі ордера на жиле приміщення.

Згідно з частиною четвертою статті 9 та статтею 109 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як на підставі і в порядку, передбаченому законом.

За змістом частини третьої статті 116 ЖК Української РСР осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02 грудня 2010 року.

Суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що відповідач самоправно зайняв спірну квартиру, а тому не набув права користування житлом і підлягає виселенню без надання іншого жилого приміщення на підставі частини третьої статті 116 ЖК Української РСР.

При цьому колегія суддів Верховного Суду зауважує, що в даному випадку право ОСОБА_4 на житло не порушено, оскільки відповідно до обставин справи, ОСОБА_4 має житло, зокрема квартири АДРЕСА_9 та АДРЕСА_6 по АДРЕСА_7 у місті Львові.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, а зводяться лише до переоцінки доказів.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення Сихівського районного суду міста Львова від

02 листопада 2016 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від

30 березня 2017 року - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Рішення Сихівського районного суду міста Львова від 02 листопада 2016 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 30 березня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. П. Курило

В. М.Коротун

М. Є.Червинська